Безжальний до власного й чужого життя російський піхотинець – один із найважливіших чинників на сьогоднішньому полі бою. Росіяни атакують малими групами, більша частина яких гарантовано гинуть. Проте одиницям вдається прорвати українські позиції. Завдяки цьому противник просувається на багатьох ділянках фронту.
Звідки взявся безвідмовний російський солдат? Що рухає його назустріч смерті? Чому найбільша країна світу готова платити тисячами життів власних громадян за кожен кілометр захопленої ними української землі?
Про це, а також про мотиви росіян, які воюють на боці України, УП поговорила з Денисом Нікітіним, командиром Російського добровольчого корпусу (РДК).
До війни Нікітін був культовою фігурою в середовищі російських ультраправих, проводив для них турніри зі змішаних єдиноборств по всьому світу й випускав власний бренд одягу. Під час повномасштабного вторгнення він зібрав добровольчий підрозділ із російських громадян, який воює у складі Головного управління розвідки Міноборони України. В його підпорядкуванні – понад тисяча бійців, зокрема колишні найманці ПВК «Вагнер» та «Шторм Z».
У березні та травні 2023 року рейди РДК на територію Росії стали топновиною для світових ЗМІ – вперше з початку повномасштабного вторгнення солдати перейшли кордон з українського боку.
Нікітін переконаний – російський Колос впаде. А безжальний до власного і чужого життя боєць свідчить не про високу мотивацію, а про страх.
В інтерв’ю «Українській правді» командир Російського добровольчого корпусу розповів про воєнний сенс українських операцій на російській території, моральну атмосферу сучасної Росії та схожу корупцію по обидва боки фронту.
Незабаром доступ до матеріалів на «Українській правді» може стати платним.
Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
«Ми боролися проти чинного режиму Російської Федерації задовго до початку цієї війни»
– Російський добровольчий корпус був першим підрозділом, який перейшов кордон противника з території України. Хто підштовхнув у реальне життя ідею перенести війну на російську територію?
– Рейди відбувалися і до того, але це завжди було анонімно – певні «сили добра» здійснювали диверсії на території Російської Федерації. Захід з відкритим обличчям вперше здійснили ми – Російський добровольчий корпус.
Для нас це було щось на кшталт польоту в космос – теоретично зрозуміло, як це робити, але неясно, як буде на практиці. Одна справа – сходити цією дорогою вдвох, і зовсім інша – провести загін у кількадесят осіб, з важким озброєнням, кулеметами, мінами. Це була ідея командування Головного управління розвідки України – зухвала, як і більшість операцій нашого відомства.
Ми були ще молодим і зеленим підрозділом, хоча вже провели операцію «Красный Днепр» – рейд на човнах на окупований берег Дніпра на Херсонщині. Хлопці виконали свою роботу блискуче, їм навіть вдалося врятувати інших бійців ГУР, чий човен прострелили. Окрім того, мали досвід літа – осені – зими 2022-го року. Але саме такої операції – сходити пішки в Росію, наробити галасу і повернутися, – такого ніхто до нас не робив.
Ми усвідомлювали, що нас будуть звинувачувати в тому, що ми знімаємо відео десь на студії Довженка в Києві, тому я записав звернення на фоні єдиної впізнаваної адмінбудівлі по той бік кордону. За картами це мала бути школа. На практиці з’ясувалося – акушерсько-фельдшерський пункт.
Щоб добратися до цієї будівлі, ми викрали покинуте авто, проїхали на ньому 2 кілометри, записали відео, повернулися назад і збиралися йти, але в цей момент на нас вже рушила техніка противника.
Довелося дати бій. Ми мінували дороги і, наскільки мені відомо, автомобіль Росгвардії там підірвався на міні.
Ніхто не знав, як буде поводитися місцеве населення: кожен дід дістане двостволку і стрілятиме, будуть кидати коктейлі Молотова чи навпаки вітати нас як визволителів. Незрозуміло було і якою буде швидкість реакції Збройних сил РФ.
Усе це було непросто технічно, а емоційно – ще важче. У перший наш брянський захід у наших колег-українців була емоційна прив’язка до рідної землі: поки це Україна, тут сила рідної землі, яка допомагає і оберігає, а там – починається мордор, земля напевно отруєна і по ній навіть не можна ходити. Тоді була в самому розпалі Бахмутська операція, і якісь незнайомі хлопці писали мені в інстаграм: дякую, ви нам піднімаєте моральний дух, давно було пора.
На війні є різний ресурс – той, що можна помацати руками – як-от гроші, патрони, метал… А є той, до якого неможливо доторкнутися, але і його можна підживлювати. Це – бажання людей продовжувати воювати, їхня мотивація. На мою думку, наш похід викликав емоційний підйом для української нації. Особливо тієї її частини, яка воює.
– Як воно – ступити на землю власної батьківщини, де ти давно не був і куди не можеш повернутися?
– Для нас це був початок тієї війни, якої ми давно хотіли і певною мірою вже навіть вели проти нашої держави. Я був учасником усіх найважливіших опозиційних протестів: на Болотній площі, на Манежній площі, на народних сходах на Пушкіна… Я протикав колеса автомобілям співробітників поліції, підпалював інші машини, хлопці наші кидали коктейлі Молотова в офіс «Єдиної Росії».
Ми боролися проти чинного режиму Російської Федерації задовго до початку цієї війни. Раніше в українському сегменті інтернету нам писали: «Ви нам тут не потрібні, ви там у себе, в Росії, боріться». Так от в Росії ми зробили все, що могли.
Мені ніхто не може сказати, що це тільки тут ми стали такі хоробрі. Шрам на моєму обличчі – наслідок участі в акціях громадянської непокори. У мене є товариші, які загинули на цій війні ще на території Росії або, наприклад, досі скніють у катівнях. Ніхто не може мені сказати, що тут ми революціонери, а вдома сиділи тихо-мирно. Вдома я не міг купити автомат, запастися мішком гранат чи мати важкий кулемет; але я маю це тут.
– Чи правда, що на територію Росії ви зайшли, як ніж у масло, і не зустріли жодного опору, а місцеве населення дистанціювалося від ситуації – мовляв, нехай начальство розбирається?
– Хлопці з «KRAKEN» у мене питали: «Слухай, як ви знайшли, що вони там? Кидаються на БТР, хапають за стволи? Як воно було?». А мені соромно сказати, що нічого цього не було.
Коли росіяни зайшли на територію України, ми бачили, як у Херсоні люди кидалися під БТРи, як якась бабця виганяла з ірпінського будинку російських солдатів…
Навіть із нашими бійцями трапилася кумедна історія під час київської кампанії: троє хлопців, з яких двоє росіян, потрапили під сильний обстріл. Забігають у хату до місцевого мешканця і просять: «Діду, пусти в підвал». Цей чоловік похилого віку чує чисту російську мову і каже: «Здавайтесь, вас тут чекає тільки смерть». Третій хлопець пояснює діду вже українською мовою, що ми – свої, і той їх пускає в свою хату. Тобто чоловік не злякався трьох озброєних лобів і готовий був чинити опір ворогу!
Нічого подібного ми не зустрічаємо, коли заходимо на російську територію. Люди сидять тихо. Вони не розуміють – свої, не свої, наші, ваші… Бачать чоловіків з автоматами і все – ніхто не втручається в ситуацію.
Як засвідчив приклад Пригожинського маршу, зупинити його намагалися лише сміттєвози, сміливих захисників Російської Федерації не знайшлося. Наш приклад показав те саме.
Суджанський район був під контролем Збройних сил України майже 8 місяців. Там був хоч один акт партизанської боротьби? Може, хто кинув коктейль Молотова в якийсь український БТР? Чи підпалив склад БК українських військ? Нічого подібного не було і близько.
Порівняйте це з тими кадрами на початку вторгнення, коли хлопець за кермом, поруч дівчина, в якої розвивається волосся, і вона кидає Молотова в російський БТР. На території РФ такого близько не було… Люди віддали право розпоряджатися власними долями вгору по вертикалі. В обмін на безпеку вони втратили свої права. А в результаті – ні прав, ні безпеки.
До речі, після нашого заходу вперше гучно пролунала критика на адресу міністерства оборони РФ. Довколовоєнна публіка істерила, верещала…»Так, звісно, вони терористи, фашисти і сволота. Але як вони пройшли таким загоном на територію Росії з України? Між нами взагалі-то війна йде, а кордон не прикритий».
– Були побоювання, що в разі провалу операції ГУР вас зречеться і заявить про непричетність до рейду – мовляв, «якісь росіяни, внутрішній бунт»…
– Коли почалася війна, я оббігав величезну кількість структур і підрозділів. В СБУ, Силах спеціальних операцій, ТРО, ЗСУ – скрізь, де я намагався прилаштуватись, говорив одне й те саме: дивіться, наша невелика група повністю складається з росіян, громадян РФ. Звісно, ви можете нас кинути в якийсь окоп, у м’ясорубку, де ми постріляємо і скоріш за все загинемо. Від цього буде ефект, але мінімальний. А якщо ви нас не одразу пустите в м’ясорубку, і ми ще встигнемо про себе заявити як про росіян, які воюють проти РФ, ефект буде значно більший.
Як показав досвід, я мав рацію. У 2024 році Володимир Путін вголос вимовив нашу назву. Щоправда, в своїй класичній манері: «Корпус там какой-то добровольческий»…
Але скільки років бився з режимом Навальний, російська верхівка завжди називала його «пацієнтом», «клієнтом», «цією людиною», «цим чоловіком», але ніхто не називав його ім’я та прізвище. І лише через 2 тижні після смерті Навального Путін вимовив його ім’я.
А ми, по суті, на другому році нашого існування настільки боляче робимо всій махині РФ, що про нас уже зняли кілька фільмів: на НТВ «Зрадники батьківщини», на Russia Today – «Вовки в овечій шкурі». Кожні 2 місяці виходить стаття про те, що ми неефективні, небоєздатні, не класні. Виходить матеріал про те, що нас насправді давно знищили ракетою. Мене вже і Вагнер вбивав, і FPV-дрон підривав, і в полон мене брали…
– Вас кілька разів засудили на довічне ув’язнення?
– Два довічні строки в мене. Кожен грудень хтось іде дивитися «Иронию судьбы, или С легким паром», а мені Західний окружний чи військовий суд дає довічне. У Росії, наскільки я знаю, з десяток осіб мають два довічні строки. Спочатку я думав, що це якийсь юридичний казус. Виявляється, ідея у чому: після 15 років ув’язнення ти маєш право подати апеляцію на умовно-достроковий вихід. Так от, щоб не дай Боже – зверху ще один довічний строк.
Словом – засудили заочно, відбуваю дистанційно.
«У Москві, коли люди обговорюють владу, війну, переходять на шепіт навіть у себе вдома»
– Безліч росіян потрапили за ґрати за коментарі на підтримку РДК. Нещодавно 16-річна дівчина повісила на шкільному стенді фото вас і Олексія Льовкіна як «героїв СВО», після чого була арештована…
– Ми пильнували за її долею, але, щоб не нашкодити, не зв’язувалися.
Мені регулярно шлють фото на кшталт – хтось там у ліфті у себе написав фломастером «слава РДК!», хтось у зошиті написав: «25 травня, класна робота, символ 3 ОШБ, герб України та РДК». Пишуть, наприклад, 16-річні хлопці: «Чекаю повноліття, щоб швидше до вас приїхати, ви молодці». Цього всього дуже багато.
Як розповідають наші добровольці, які приїжджають з Росії, зараз у Москві, коли люди обговорюють владу, війну, переходять на шепіт навіть у себе вдома. Тобто горезвісні радянські кухонні розмови, про які я тільки читав – тепер буденна реальність.
А потім з’ясовується, що на друга одного з наших бійців порушили кримінальну справу щодо дискредитації, і йому страшні строки світять. Чому? Виявляється, сусід за стіною слухав і почув щось про Україну, СВО. «От у нас в 26 квартирі терористи, українці сидять». Приходять правоохоронні органи, відбувається обшук, вилучають телефон, щось там, звісно, знаходять.
Тобто це повернення в радянські часи, тільки без радянської естетики, без радянських досягнень у космосі, без сили радянської армії.
Тільки тепер це – високотехнологічний терор. Новий ГУЛАГ вже не з дощок, а зі скла та бетону. Зараз вони ще введуть цифровий рубль, навчаться відрубувати Інтернет, і люди опиняться у цифровому концтаборі. Значною мірою вони вже там.
Періодично я сперечаюся з опонентами. Намагаюся зрозуміти, які зараз є аргументи в людей. Була розмова з хлопцем, який погрожував всіх нас повбивати. Два місяці ми з ним просто спілкувалися, сперечалися. Закінчилося все тим, що його взяло ФСБ – хлопець намалював графіті «Слава РДК!» у своєму місті.
Деякі з моїх опонентів говорять – покажи хоч одне відео знищеного російською армією житлового будинку в Україні. Росія настільки сильно закрилася в своїй інформаційній бульбашці, що перепрошити свідомість людей можна буде лише повністю захопивши медіапростір.
– Ви першими почали брати до своїх лав полонених росіян. У який спосіб відбувається вербування?
– «Вербування» – не зовсім доречне слово. Я не агітую нікого вступати до РДК. Приїжджаю до тих, хто вже виявив бажання вступити до РДК добровільно. Полонені мають вибір: сидіти до кінця війни у таборі чи піти на обмін. Я нікому не приставляю пістолет до скроні – в РДК чи смерть.
Мені не потрібні люди, які йдуть до мене через страх. Мені потрібні люди, які йдуть у РДК, бо хочуть стати частиною Російського добровольчого корпусу.
За збігом обставин першою такою людиною був колишній боєць ПВК «Вагнер». З мого боку це був експеримент, про який я не шкодую, бо потім з’явилося багато достойних, хоробрих хлопців, немало з яких, на жаль, вже загинули.
Ми не користуємося словом військовополонений, ми вживаємо слово «спецконтингент», «спецкон». Серед них вже немало тих, хто рятував, ризикуючи життям, витягував інших добровольців, є загиблі і ті, які вже командують штурмами. Тобто вони з гідністю себе проявляють.
Я дуже обережний з кількісним та якісним складом свого підрозділу. Наприклад, якщо на курсі молодого бійця є представники спецконтингенту, то їх має бути умовно 1:3 щодо добровольців.
Зелений піксель – не завжди вирок якостям людини. Вони укладають контракт з російською армією по п’яні, щоб вразити дівчину, на слабо, щоб купити Айфон для доньки…
І причина нашої російської жорстокості на війні – не особлива ненависть чи лють до українців. Просто життя в Росії не варте нічого. Ні твоє, ні моє. Тому так легко вони йдуть на його втрату. Це російський фаталізм.
Як можна побити, зґвалтувати і прив’язати людину до дерева, щоб її вбив український дрон? Більшість полонених, з якими я спілкуюся, визнають, що за ними стояли загороджувальні загони. Тому рух назад – це завжди смерть, а вперед – 50/50.
«Жодного разу не зустрів полоненого з Москви, Казані, Санкт-Петербурга»
– Росія перетворила свою пенітенціарну систему на частину воєнного рекрутингу?
– Безперечно. Просто уявіть установу, де людина щодня втрачає здоров’я. У якийсь день більше, у якийсь менше. І там треба років 5 відсидіти. Один з військовополонених розповідав, як з 10 років він відсидів 9 років і 2 місяці. Приходять вербувальники від міністерства оборони. Ну яка йому війна? Він вже рахує дні додому, навіщо йому те СВО, ці політичні ігрища… А вони йому і кажуть: «А що це в тебе – синє татуювання? То ти, мабуть, перебуваєш в екстремістській спільноті «АУЄ»? Друже, це порушення закону, доведеться тобі ще 5 років за це відсидіти». Звичайно, він підписав контракт.
Війна приваблює в’язнів ще й тим, що вони отримують абсолютно чисту історію. Позбуваються судимості, можуть влаштуватися на роботу, їхні діти вже не нащадки сидільця. Саме завдяки цим аргументам набирав бійців у свої лави Пригожин.
Бо зазвичай, коли роботодавець бачить людину після 7 років за пограбування і розбій, він просто обіцяє передзвонити. З таким багажем життя вже немає – в Росії не існує інституту ресоціалізації. Залетів до в’язниці, вийшов – тобі шлях у вантажники.
А тут їм кажуть: хлопці, шість місяців. Тяжко буде, але заплатимо більше мільйона, оформимо помилування і найважливіше – з усіх систем інформацію про вас приберемо. Люди в це повірили, а російська влада намацала той нерв, у який треба бити.
Другий момент – фінансовий. Уявіть свою зарплатню. І тут вам пропонують вдесятеро більше. Люди таких грошей навіть в руках не тримали. Ніхто ж не каже, що треба йти до іншої країни вбивати і вмирати. Якщо ти будівельник – обіцяють, що будеш будувати. Якщо водій – водитимеш автобус. Ну а якщо пілот дрона – будеш пілотувати дрони.
Потім усі втрьох опиняються в одному окопі, йдуть на штурм. Воює хто? Воюють жебраки. Вчора я вкотре був в одному з місць для утримання військовополонених. Сидить там цей глибинний народ, звичайні мужики, не дуже влаштовані в житті. Запропонували їм 200 тисяч рублів замість 20 тисяч, які вони заробляли в цивільному житті.
Їм же і жінки капають: «Йди, хоч якась користь з тебе буде». Зараз найкращий варіант купити квартиру – це пов’язати своє життя з бійцем СВО. Я не бачив, щоб якісь українські дружини чи мами виштовхували на цю війну своїх чоловіків, синів. В Україні протилежна проблема – чоловіків ховають від ТЦК.
За весь час спілкування з полоненими, а я їх бачив не одну сотню, жодного разу не зустрів когось із Москви, Казані, Санкт-Петербурга. З цих міст люди не йдуть помирати за 200 тисяч.
– Яких полонених ви берете на службу в РДК?
– Якось в українському сегменті інтернету почало гуляти фото полоненого росіянина з характерними правими татуюванням – СС, руни, прапори. Усі жартували: «О, приїхав денацифікатор». Познайомився з цим хлопцем. Справді правий, як і ми.
Я питаю в нього: «Як же ти такий правий опинився на цій війні?». А він розповідає, що побився в шинку з якимось молодиком, який виявився співробітником поліції. І наступного ранку він вже у відділку, і йому описують розклад: напад на співробітника при виконанні, стаття 318 – це надовго, або контракт на СВО. Гроші, жінки, всього 6 місяців, все до твоїх ніг.
Зрозуміло, що він підписує контракт. Але за першої можливості переходить до РДК і зараз чудово воює. Він щасливий, що з нами.
Коли я був російським націоналістом у Росії, за футболку «Я русский» можна було отримати реальний тюремний строк. Коли почалася нинішня війна, треба було знайти мотивованих дурників, які з палаючими очима побіжать вбивати своїх сусідів. Тому зараз лоскочуть російський націоналізм. Пісня «Я – русский», всі одразу руські, скрізь прапори. Такого ніколи не було.
– Ідеологію сучасної Росії часто називають «рашизм», російський фашизм. Як би ви її охарактеризували?
– Там дуже люблять комунізм, червоні прапори – копії тих, які піднімали над Рейхстагом. Але Комуністична партія Росії – це нікому не цікава нафталінова тусовка. Хіба ці хлопці, танкісти з радянськими прапорами чи радянськими нашивками – члени Компартії? Звісно, ні. Це чистий карго-культ – коли ти не розумієш суті, але копіюєш зовнішнє.
Вони знають, що 80 років тому на Радянський Союз напала найсильніша армія у світі на той момент, Третій Рейх. Як діди перемогли? Хрін його знає… Подвиг, мобілізація.
Сучасна Росія свою мобілізацію в 2022 році ледве провела. Але хочеться скопіювати магію старої перемоги. Як діди перемогли? Під червоними прапорами. О, давайте і ми будемо піднімати кумачеві прапори. Діди кого перемогли? Фашистів. О, українці – також фашисти, неофашисти, неонацисти, бандерівці.
Пам’ятаєте, як в окупованому Маріуполі росіяни поставили пластмасовий пам’ятник українській бабці, яка вийшла до окупантів з червоною ганчіркою? Це ж дикунство!
«У Російській Федерації влада і власність пов’язані нерозривно»
– З чим пов’язана епідемія самогубств серед топменеджерів і чиновників найвищого рівня в Російській Федерації зараз? Наприклад, нещодавно за загадкових обставин на піку скандалу з фортифікаціями загинув колишній губернатор Курщини Старовойт.
– Уявіть собі, що в будь-якій країні Заходу за дивних обставин помер чиновник першого ешелону, і не повідомляють, від чого, в який день, з якої зброї він застрелився. Раптом з’ясовується, що звільнили його з посади вже мертвого. Як таке взагалі можливо?
Говорячи про епідемію самогубств, давайте так: якщо ми віримо, що ці люди справді наклали на себе руки, то причина дуже проста. У Російській Федерації влада і власність пов’язані нерозривно.
У момент, коли ти втрачаєш владу – і це може бути в будь-якій формі (тебе звільнили з посади міністра, звільнили твого покровителя, відкрите кримінальне провадження проти тебе чи твого оточення, або твій батько генерал і він загинув) – все, ти тепер ніхто. Ти тепер не син генерала ФСБ, а просто людина. Тебе позбавлять всього, заробленого нечесним шляхом.
– Старовойт заробляв на будівництві прикордонних фортифікацій?
– Людина була губернатором. Регіон – це не місце роботи, це кормова база. В Росії до чиновника федерального рівня стікаються всі ресурси з заводів, логістичних шляхів, корисних копалин, торгівлі, послуг. А тут ще й золота жила прикордоння, українська війна, зуби дракона, рови з крокодилами…
Плюс війни який? Тут вибухнуло, тут згоріло, що ж поробиш… На цьому місці стояв за 8 мільйонів доларів якийсь об’єкт. Але в нього було влучання – на жаль, доведеться зводити новий.
На жаль, таке по обидва боки кордону. Коли я бачу, як у Покровську розбивають квітник на мільйони гривень, а звідти російську армію видно неозброєним оком з будь-якої висотки, очевидно ж, навіщо це робиться. Бо «прийдуть русаки, все розбомблять», а ми скажемо: «Як прикро, тут була така гарна клумба».
В такі моменти розумієш – «один народ», як не крути.
– Чи міг Пригожин справді дійти до Москви і взяти владу? Чи були плани українських росіян підтримати його рейд за принципом «твій ворог – мій друг»?
– Пріґожин – це ще один приклад того, як втративши владу в Росії, втрачаєш все. Після його вбивства ПВК «Вагнер» просто порвали.
Чи міг би він дійти до Москви? Однозначно. Він зупинився за 200 кілометрів від МКАД. Ще в Ростові-на-Дону було зрозуміло: ніхто не буде воювати за путінську владу.
Чому він зупинився? Достеменно не знаю, але помітив, що з кожною своєю заявою Пригожин підвищував ставки: спочатку говорив про Шойгу, про тертя з Міністерством оборони: «Якби в нас було більше снарядів, ми б краще воювали». Потім пішли розмови про причини цієї війни, олігархів, про те, що на Росію ніхто не нападав і вона першою напала. Такий правдоруб.
Потім він вирушає з передвиборним по суті туром по Росії – це були гострі політичні розмови зі своїми фанатами. Ще коли він критикував Шойгу і Герасимова, здавалося, що це частина політичної гри. Але ж він звинувачував у злочинах вище військове керівництво країни, що воює. Яким же був би наступний крок, якщо ти вже зараз звинувачуєш у смерті солдатів Міноборони і генералів, а не ворога?
Будь-який дестабілізатор Росії в моїх очах є союзником. Існує вселенське зло – Російська Федерація на чолі з Путіним. Усе, що протистоїть цьому злу, навіть якщо воно не є лицарем у блискучих обладунках, як Пригожин – це потенційний союзник.
Тоді Російський добровольчий корпус був значно меншим, ніж зараз. Надати відчутну воєнну підтримку ми б не змогли, але ми максимально уважно спостерігали.
Я вже зранку був у ГУРі і мав повну картину. Кирило Олексійович (Буданов) особисто викликав, дав певні інструкції. Про що мова? Якщо події розвиваються за сценарієм А, то ми робимо 1, 2, 3, якщо за сценарієм Б – то 4, 5, 6, 7. Я навіть записав два відео і був повністю готовий до всього. Ех, якби було ще трохи часу на підготовку!
Чому вагнери зупинилися, я чув кілька версій: від того, що його родину взяли в заручники, до того, що припинилася дія кокаїну і Пригожин прийшов до тями. У будь-якому разі влада в країні була на долоні – бери і роби, що хочеш. Але він зупинився і загинув, а вагнерів стирають з історії цієї війни.
При тому, що якби структура Пригожина існувала, сирійський уряд так легко не впав би за лічені дні.
– Яка географія бойового шляху РДК з 2022 року?
– Ще до появи РДК майбутні бійці брали участь у Київській кампанії, у Миколаїв їздили, у Донецькій, Запорізькій області побували, провели операцію «Красный Днепр», потім – Брянська та Білгородська області Росії, звичайно ж, острів Зміїний та інші об’єкти у Чорному морі. Вовчанськ двічі був нашим полем бою – вдруге це був Вовчанський агрегатний завод. На Куп’янському напрямку у нас була операція з дуже болючими втратами. Були в Авдіївці в 2024 році.
Легше назвати ділянку фронту, де нас не було. Ми не брали участі в Курській операції, тому що саме тоді заходили на Вовчанський агрегатний завод і все літо готувалися до операції. Глобально на всіх серйозних ділянках фронту ми побували.
«Російський народ може довго терпіти і жити буквально в гною. Але за однієї-єдиної умови – якщо армія перемагає»
– Серед українців завжди ейфорія з приводу операцій на території Росії. Після кожного обстрілу коментарі про те, «чому ми їх не бомбардуємо». Водночас серед українських військових є великий скепсис, бо це витрата колосального ресурсу, гостро необхідного на фронті. Які висновки з операцій на території Росії зробили ви?
– Уявімо, що всі сили українського контрнаступу були б спрямовані на Білгородську, Курську чи Брянську області. Можливо, тоді Курськ, Білгород, Орел, Брянськ були б під українським контролем? Україна мала б зовсім іншу позицію для переговорів і торгів?
Існує не лише матеріально-технічний вимір у всього того, що відбувається на цій війні. Є ще емоційний, моральний, мотивуючий або демотивуючий виміри. Кожен хоче бути частиною армії, яка виграє. Коли твоя команда відступає, програє, відпускає, звісно, у тебе опускаються руки і падає мотивація, навіть якщо ти – патріот.
У Курській області за першу годину операції було взято в полон сотню росіян, і вони стали найбільш ходовим обмінним товаром. Завдяки захопленим російським строковикам вдалося дістати з полону тих, кого міняти взагалі не хотіли. Плюс – захоплені техніка, важливі документи.
Російський глибинний народ може довго терпіти, затягувати пояси, жити буквально в гною. Але за однієї-єдиної умови – «якщо наша армія перемагає». Вся історія Росії про це. «Поки наша армія перемагає, ми тримаємось, кріпимося, воюємо. Наші хлопчики там, і їм треба допомогти, тому давайте потерпимо».
– Серед українців поширена думка, що кожен російський ліберал закінчується на українському питанні. Як з українським питанням у російських націоналістів?
– Можна боротися, а можна вдавати, що ти борешся. У 2024 році в день виборів у Росії бійці РДК розстрілювали путінських собак і контролювали цілий населений пункт. Росія була змушена загороджуватися блокпостами від власної території.
У цей самий момент російські ліберальні сили влаштовували полудень чи полуденок проти Путіна – страшний удар по путінському режиму. Хто бореться, а хто вдає, що бореться.
План лібералів простий. Дочекатися чергової відлиги, послаблення режиму і повернутися в обойму. Вони не налаштовані щось руйнувати чи зносити.
А я бачу майбутнє зовсім по-іншому: над Кремлем – наш прапор, а чиновники висять під кремлівським муром. Я говорю про трибунал, люстрацію, тотальний злам системи, покарання всіх причетних.
Я переконаний, що військова поразка одразу запустить революційні, центробіжні процеси в Росії. І навіть якщо буде якесь заморожування конфлікту і озброєна публіка почне повертатися додому, це багато що змінить.
Ситуація в економіці так чи інакше погіршується. Росія – велика країна з великою економікою, запасами, ресурсами, але європейський ринок вони втратили. Росія продає нафту за рупії, не конвертовану валюту. Вони в повній залежності від Китаю. Китай заполонив російський ринок автомотлохом.
У Росії впала вугільна галузь. Їм нема куди збувати вугілля, за нього ніхто не готовий платити доларами. Існує чорний ринок обміну валют – є офіційний курс, а є справжній. В регіони йдуть домовини – чоловіки звідти йдуть на смерть за 200 тисяч рублів.
Цей Колос впаде. У 1991 році Радянський Союз розпався лише формально. Москва залишилася центром сили. Справжній розвал СРСР триває зараз. Країни СНД одна за одною відпливають – Вірменія, Грузія, Казахстан, Азербайджан.
На засіданні ОДКБ Путін президенту Казахстану щось там каже про російську мову – мовляв, ми ж з вами говоримо однією мовою, а президент Казахстану відповідає йому казахською. Такий демарш був неможливий раніше.
Недавно відбулися перші за дуже довгий час прямі переговори між Вірменією та Азербайджаном. Росія завжди була між ними посередником. Немає більше потреби в цьому, все.
Україна повинна ставати новим центром тяжіння для країн пострадянського простору. Я думаю, що результатом усіх подій буде сегментація Росії на нові території. Зараз РФ тримається на двох речах: брехні і терорі. Як тільки ці два елементи будуть прибрані, з’явиться абсолютно нова конфігурація.
Кавказ вже живе за своїми законами, за нормам шаріату. Калінінград взагалі як острів. Далекий Схід – максимально орієнтований на Китай та Японію.
Росія вже не той самий поліцейський, який міг собі дозволити в будь-яку країну СНД ввести обмежений контингент і притиснути місцеве керівництво.
Путінська спадщина буде страшна. Населення і без всяких війн вимирає рекордними темпами. Вони засекретили дані демографії. Населення Російської Федерації зменшується по мільйону на рік, а то й більше. А населення, яке вони завозять, народжує по 8 дітей.
Якщо нинішня війна між Росією та Україною сповільниться, одразу потрібна буде якась нова. Нападе Росія на країни Балтії чи на Північний Казахстан, чи розпочне Третю чеченську – поки що не зрозуміло.
Але ясно одне: треба новий конфлікт, у якому вони спалять людей, які зараз воюють проти України. Бо як тільки вони повернуться, почнуться питання, якою ціною ми відвоювали 20% території України і чому за цей самий час «діди, які воювали», вже давно дійшли до Берліну.
Вони платять найвищу ціну, щоб отримати ще трохи більше територій в той час, коли Силіконова долина генерує ВВП стільки ж, як половина європейської частини Росії…
Тетяна Даниленко, УП